Післяобіднє світло з вікна повільно ковзало деревними волокнами. Він узяв записник, яким користувався батько. «Я хотів не стільки успадкувати компанію, скільки зберегти працю цих людей для майбутнього». З цих тихих слів почалася історія.
Я успадкував не стільки компанію,
скільки людські сподівання.
Що спонукало вас продовжити сімейну справу?
Замолоду я хотів випробувати себе у світі за межами сімейної справи. Повертатися не збирався. Усе змінилося одного дня, коли я після тривалої перерви завітав до майстерні.
Майстер, якого я знав змалечку, як завжди стругав дерево на своєму звичному місці. Дивлячись йому вслід, я вперше відчув: не хочу, щоб ця праця зникла.
Спадок — не лише будівлі й верстати. Це й мудрість, закарбована в руках, і гордість, яку передавали без слів. Усвідомлення цього стало початком.
«Змінюємося, щоб зберегти важливе.
Думаю, саме це повторення
й стає традицією».
У батьковому записнику —
лише один рядок.
Що з успадкованого ви досі особливо цінуєте?
Батьків записник. Там нотатки про замовлення й розміри матеріалів, а не великі теорії управління. Та в кутку однієї сторінки було написано: «Думай про подальше життя того, хто користуватиметься».
Не лише порадувати теперішнього клієнта, а й подумати про час, коли річ використовуватимуть його діти. Завдяки цьому рядку я, здається, зрозумів, чому батько завжди дбав про простоту догляду.
Коли думаю про новий виріб, повертаюся до тих слів. Відповідати на сучасні тенденції важливо, але я хочу створювати речі, до яких прив’язуються дедалі більше з роками. Це наш незмінний стрижень.
Поруч із чиїмось життям
через сто років.
Яке майбутнє ви хотіли б залишити?
Було б чудово, якби наші вироби залишалися в чиємусь житті й через сто років. Ім’я майстра можуть і забути. Хочеться, щоб ці речі заспокоювали дотиком, щоб їх прагнули полагодити й використовувати знову.
І ще хочу залишити компанію, де молоді працівники зможуть із гордістю розповідати про свою справу. Адже майстерність та історії пов’язуються з майбутнім лише тоді, коли їх приймає наступне покоління.
